На початку ХХІ ст. актуальності набуває питання підвищення культурно-освітнього рівня населення. Основна роль в цьому процесі відводилася учительству, на якого покладались завдання забезпечити певний рівень знань і виховання молоді.
На думку — видатного педагога – С. Ф. Русової, екскурсії мали бути обов’язковими не лише для учнів, а й для учителів. Вона твердила, що екскурсії піднімають настрій учителя і дають йому силу таких цікавих й корисних вражень і відомостей.
Насичена екскурсійна програма не давала нудьгувати ні на хвилину. І з перших хвилин подорожі екскурсанти поринули у захоплюючий світ історії та легенд Івано-Франківщини та Закарпаття, дізнались чимало цікавих фактів про географію, культуру, традиції та вірування своїх предків.
Першу зупинку педагоги зробили в Гошівському монастирі. Це греко-католицький монастир Чину святого Василія Великого на Ясній Горі в однойменному селі. Саме цього дня, 6 жовтня, відбулася міжнародна наукова конференція «Гошівська обитель у духовному і культурно-історичному житті України: феномен українського греко-католицького чернецтва. До 400-річчя Чину святого Василія Великого». Основна її мета – узагальнити джерелознавчі та історіографічні здобутки з вивчення сакральної спадщини Гошівського монастиря, а також його роль і місце в духовній і етнокультурній спадщині України. У конференції брали участь науковці, викладачі, студенти, священнослужителі, представники органів державної влади та засобів масової інформації.
Автобус нас підвіз майже на саму гору, хоча цей шлях треба пройти пішки. Гошівський монастир вважається однією із найвеличніших релігійних й історико-архітектурних святинь Західної України, тому жінкам сюди дозволено заходити без хустини та не обов’язково в довгій спідниці. У храмі розписані стіни, ікони висять, і одна з них – чудотворна. Сам Папа Римський Бенедикт XVI у 2009 році благословив і освятив золоті корони для Гошівської чудотворної ікони Божої Матері. До цієї ікони постійно стоїть величезна черга, попри те, що біля неї можна затриматися максимум на кілька секунд. Вражає своєю красою не лише сама будівля монастиря, але й двір. На великій території розташовані охайні й миловидні церковні лавки, дім паломника, дзвіниця та інші будівлі, які сполучають доріжки з квітів. Навколо монастиря багато статуй, які доповнюють весь ансамбль святині. Наприклад, камінь, привезений з Кани Галилейської, гармонійно поєднано зі статуєю Ісуса. Його називають Каменем Любові, бо походить з того міста, де Ісус Христос вчинив своє перше чудо, перетворивши на весіллі воду у вино.
Ще одна святиня зберігається в монастирі на Ясній Горі – це частинка Чесного і Животворящого Хреста Господнього, яку з Рима передано в дар Гошівському монастирю.
Наша екскурсія завершилась молитвою у Гошівському монастирі. Педагоги оглянули святиню, побували у дзвіниці, де дізнались як працюють карильйони та помолились біля Гробу Господнього. Вражені та неймовірно щасливі вони усю дорогу до Коломиї, весело обговорювали побачене та відчуте.
В Коломиї, наші освітяни, мали нагоду побувати в музеї «Писанка». Архітектурна споруда у формі найбільшого у світі писанкового яйця стала візиткою Коломиї і приваблює відвідувачів з усіх країн. Це єдина у світі культурна установа, збудована у вересні 2000 року спеціально для збереження і експонування творів писанкового розпису – писанок. На першому поверсі музею відбуваються змінні виставки майстрів народного мистецтва, майстер-класи з розпису писанки, експозиція з екскурсу в історію писанкового розпису. Також знаходиться сувенірна крамниця, де ми придбали подарунки своїм знайомим та родичам. В експозиції музею є понад 6000 писанок з різних регіонів України та країн світу. Цікаво було побачити найдавнішу українську писанку ХV-XVI ст. виконану на гусячому яйці. Є також писанки з підписами Президентів України Л.Кучми, В.Ющенка, багатьох видатних політичних діячів України. Можемо знайти в музеї свою, важливу тільки для нас історію, яка надихає, враження, яке залишиться на ціле життя. Наші музеї вміють подарувати справжню і сильну емоцію, треба тільки захотіти її пережити.
У Коломиї ми знайомилися з традиціями та історією міста. У рамках туру окрім Музею писанки ми відвідали найбільший в Західній Україні катедральний собор Преображення Господнього.
Третя зупинка – місто Яремча. На початку Яремче, в присілку Дора, ми зупинилися в монастирі отців студитів Святого пророка Іллі – на молитву. Монастир був збудований у 1938 році. Екскурсовод докладно розповів про історію заснування та функціонування монастиря та про те що з невідомих причин згоріла церква у 2014 році, яка на сьогоднішній день є відбудованою і діючою.
Після молитви вирушили на новий туристичний об’єкт – парк-музей «Карпати в мініатюрі». Він облаштований просто неба у місті Яремче, на березі річки Жонки. Подібні парки мініатюр вже працюють у Києві, Львові та особливо популярні в Європі. Далі вирушили на водоспад Пробій, який неподалік траси у мальовничому парку. 
Цікаво було мандрувати сувенірним ринком, який прямо біля траси. Тут екскурсанти придбали і просто побачити багато цікавого: знайшли подарунки та різноманітні гуцульські смаколики.
Наступного дня, ми відвідали курорт «Буковель», що в селі Поляниця. Тут піднялись на крісельному підйомнику. Для декого це був перший подібний досвід, тож щирі емоції переповнювали. З оглядового майданчику на висоті понад 1200 м над рівнем моря помилувались виглядом на найвищі вершини масиву Чорногора – гори Говерлу (2061 м) та Петрос (2020 м). Оглянули й «Карпатське море» – найбільше штучне озеро в Україні.
Оглянули пам’ятні місця на Яблуницькому перевалі, який розділяє Закарпатську та Івано-Франківську області.
Навідались також і до географічного центру Європи в селі Ділове, де біля геодезичного знаку загадали бажання.
Закарпаття – казкова країна, що запам’ятається вічнозеленими гірськими хребтами, що впираються своїми вершинами прямо в небо, заворожують красою, кришталево чистими річками та п’янять цілющим повітрям. Це край історичних пам’яток та романтичної природи. Є у цій казковій країні старовинне село Іза, що славиться своїми унікальними виробами на увесь світ. Кажуть, бути у Закарпатті і не побувати в Ізі, – значить, не бути там взагалі. Коли ми в’їхали в Ізу, біля першої ж хати побачили виставлені перед ворітьми кошики, бутлі, столи, стільці, крісла-гойдалки, шкатулки, етажерки, тумбочки… Очі розбігаються від виставленого на продаж асортименту. І така картина перед кожним будинком у цьому карпатському селі. Таке враження, що вироби народних майстрів з базару перенесли на центральну вулицю села
У неділю зранку наша подорож розпочалася з молитви в греко-католицькому монастирі Собору Пресвятої Богородиці, що в урочищі Джублик біля села Нижнє Болотне в Іршавському районі, де відбулося об’явлення Матері Божої маленьким дівчаткам Оленці та Мар’янці 26 серпня 2002 року. Нашим педагогам вдалося побували на цьому святому місці і провести молитву. Цікаво що зі Львова до Джублика встановлено найбільшу у світі (300 км) Хресну Дорогу з 14 стаціями (зупинками), одна із стацій знаходиться в селі Козьова.
Освітяни Сколівщини із величезним задоволенням та цікавістю познайомилися з історією Ужгородського замку. Вони були приємно вражені величністю його споруди, архітектурою забудови та музейним змістом наповнення. Те , що вони своїми очима там побачили, відзняли на фото-відео.
Відвідали Хресто-воздвиженський греко-католицький храм та побували біля пам’ятного знаку угорській імператриці Марії- Терезії, спустилися в крипту собору, де поховані церковні ієрархи Закарпаття, серед них Блаженний священномученик української землі, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття, великий мученик за віру – Теодор Ромжа, якого Папа Римський Іван Павло ІІ перебуваючи в Україні 23–27 червня 2001 року, проголосив Блаженним.
Кінцевий пункт подорожі – Бункер Лінії Арпада, що в селі Велика Грабовиця, Воловецького району. У селі Велика Грабовиця нас зустріли чудернацькі дерев’яні скульптури і провідник, себто екскурсовод. Не знаю, як інші, але я не думав, що те, що невдовзі побачу, справить на мене таке враження, бо до недавнього часу про бункери часів війни я лише чув (зокрема, про той, що у Вінниці), але про те, що вони є й на лінії Арпада – ні. Для тих, хто, як і я тоді, не розуміє, про що мова, – трішки інформації. Приблизно такою з нами ділився екскурсовод Іван, який щодня, за попередньою домовленістю, готовий зустріти туристів.
“Лінія Арпада” була названа в честь легендарного полководця кочових племен “угрів”, які ще у 896р н.е. перейшли Карпати і саме з Арпадом, їх провідником, завоювали Придунайську низовину, де і утворили пізніше угорську державу. А перейшли вони до Європи зі Східної Азії: Хантимансійська низовина, Бурятія, Монголія, Казахстах – це і була рідна територія кочівників. До речі, тут таки стоїть і велика дерев’яна скульптура Арпада.
Так от, у Карпатах є військові об`єкти, які нагадують про суворі часи. Зокрема, в Східних Карпатах, власне над селом Верхня Грабівниця, розташований військовий об?єкт Угорської Королівської Армії (Magyar Honvedseg) часів Другої світової війни – бункер оборонних укріплень «Лінії Арпада». Для любителів бродити по військово-історичних місцях в дусі одеських катакомб це місце представляє особливий інтерес.
Будували бункер з 1939 до 1944 року під керівництвом німецьких інженерів, які жили у сільських хатах (ще живі свідки тих подій, які кажуть, що господарі, які здавали помешкання, могли добряче підзаробити). З розповіді екскурсовода свідчить, що основні роботи по вириванню шахтарським методом гірської породи та заливання стін бункеру бетоном проводили тисячі солдат штраф-батальйонів угорської і румунської армій. Тисячі військовополонених, в основному євреїв і циган, працювали у каменоломнях і кар’єрах. Місцевих, хто мав кінні повозки чи воли, змушували найматися на працю по привозу будівельних матеріалів, які завозилися з Німеччини. Мільйони витрачених коштів, а за нашими мірками – мільярди. Варто відзначити, що збережене (те, що відкрито для відвідувачів) укриття протяжністю 800 метрів вийшло на славу: підземний тунель з відгалуженнями, пролягає на 30-50 метрів під землею. 1 метр і більше бетону з арматурою товщиною з великий палець – товщина стін бункеру і десятки метрів гірської породи здатні витримати будь-яку атаку з повітря. В цілому ж протяжність укріплень по Карпатському хребту налічує приблизно 600-700 км, з них українських Східних Карпатах простягалася майже на 300 км. Усе побачене у бункері – вражає. Це настільки грамотно збудований об’єкт, що у ньому навіть зараз можна певний час жити: вентиляція і термоізоляція тут відмінні, є питна вода, яка постійно тече з водопроводу. Ми спускалися вниз сорока двома східцями, тобто над нами була гірська порода висотою у кількадесятповерховий будинок! Було дивовижно, що уся ця величезна і преміцна споруда зроблена вручну у першій половині минулого століття! Тут зберігалася (а може ще й зберігається у замурованих за часів НКВД тунелях) велика кількість провіанту, зброї, був санвузол, лікарня, казарма, усі комунікації – усе для того, аби тривалий час цей об’єкт виконував свою військово-оборонну роль. А згодився він лише на півтора тижня.
Оборону на Лінії Арпада у рамках Східно-Карпатської військової операції вела армійська група генерала Хейнріці в складі німецької 1-ї танкової армії та 13-ї піхотної дивізії 1-ї угорської армії, котрим протистояли війська Першого та Четвертого Українських фронтів.
Саме через українські Карпати наступом йшов Четвертий Український фронт командуючого генерала Івана Юхимовича Петрова. На оборонній лінії тільки в межах Четвертого Українського фронту було побудовано 99 опорних пунктів, 759 ДОТів (ДОТ – Долговременняя Огневая Точка), 394 ДЗОТи – землянки, 439 відкритих вогневих рубежів, 400 км траншей і стрілецьких окопів, 135 км протитанкових споруд.
У воєнний час, бункер використовувався в якості військового госпіталю, сховища продуктів і складу боєприпасів, а також інших потреб. Після війни браві працівники НКВД, побоюючись виникнення в цих місцях базування загонів ОУН-УПА шляхом підриву або заливання бетоном знищили безліч виявлених підземель і бункерів. На щастя, цієї долі вдалося уникнути бункеру «Лінії Арпада». Сьогодні це чи не найбільший з оборонних військових об`єктів, що збереглися до наших днів у Східній Європі.
Зробивши фото на згадку, вражені від побаченого, ми прибули до автобуса і прибули до рідного міста Сколе.
Освітяни кажуть: завдяки поїздці отримали море позитивних емоцій, збагатились новими знаннями про рідний край, насолодились мальовничими карпатськими краєвидами, і просто відпочили душею після нелегкого навчального року.
«Сьогодні ми дуже багато встигли побачити. Природа, краєвиди, гори, свіже повітря, річки – цю красу не передати словами. Дуже сподобалось на підйомниках у «Буковелі» та «бункер Лінії Арпада». Цікавими були й розповіді екскурсовода, який зумів нас згуртувати», – ділиться враженнями голова Сколівської районної профспілки працівників освіти і науки України – Володимир Мотрунич.
«Ми надзвичайно задоволені, адже видалися гарні дні, які подарували багато незабутніх моментів. Навіть несподіванки примхливої карпатської погоди не зіпсували гарного настрою, який панував у нашому колективі упродовж цілої подорожі. Так що велике і щире спасибі Володимиру Ільковичу Мотруничу за те, що організував для нас таку приємну пізнавальну мандрівку», – дякують учителі.
Залишити відповідь